Дмитро Левицький вирізняється дивовижним могутнім талантом, що постійно зростав упродовж усього творчого життя. Спочатку Дмитро навчався у батька, відомого київського гравера. Згодом разом з батьком допомагав А. Антропову у період його праці над іконостасом Андріївської церкви в Києві. Дмитро Левицький – автор портретів Катерини ІІ, великих російських вельмож, великих княгинь і князів — дітей спадкоємця престолу Павла І. Серед його робіт — портрети гетьмана К. Розумовського, співака М. Полторацького, сенатора О. А. Безбородька, який йому протегував.У вересні 1773 р. Дмитро Левицький працював над портретом Марії Наришкіної, дружини російського дипломата.
Д. Левицький глибоко усвідомив беззаперечну істину, що портрет є образом епохи. Неповторність і динаміку вдачі людини художник усвідомив у Петербурзі, де зустрічався з портретистами Франції та Німеччини, з творами Рембрандта, пізнаючи силу нових пластичних засобів, предметного та повітряного середовища. У цей період створено портрет князя Миколи Рєпніна.
Впродовж усієї творчості Д. Левицький збереже заповіти батька і національного мистецтва. Стосовно портрета – це гостре спостереження цілісності, увага до найменших деталей, виявлення їх природної якості, художньої виразності, матеріальна конкретність деталей, життєва безпосередність виразу обличчя та духовна енергія людської сутності.
 |
| Д. Левицький "Портрет О. Кокорінова" |
Д.Левицький віддав належну данину стильовим особливостям рококо у ранніх творах. Це портрети О.Кокорінова, П.Демидова, серія смолянок (вихованок Смольного інституту). О.Кокорінов –архітектор, ректор Академіїхудожеств, який зводив цю споруду за проектом Валлена Деламота. Д. Левицький запропонував незвичне тоді трактування образу художника-вельможі: архітектор стоїть біля розкішного бюро чорного дерева, оздобленого бронзою; він удавано-люб'язно звертається до глядача, показуючи план будівлі Академії у Петербурзі. За виконання цього портрета художник отримав звання академіка.
Для створення серії смолянок Д. Левицькому позували вихованки, які мали особливі успіхи в науках і мистецтвах. Виконання серії портретів охоплювало 1770-1776 рр. І збіглося з першим випуском смолянок, а вихованки Г. Алимова, Н. Борщова, А. Левшина, Є. Молчанова і Є. Нелідова отримали золоті медалі та відзнаку - золотий шарф.
 |
| "Портрет Урсули Мнішек" |
Портрет Урсули Мнішек був написаний у зеніті майстерності та слави художника. Овал був рідкісний у портретній практиці Д. Г. Левицького, проте саме цю форму він вибрав для вишуканого зображення світської красуні. З натурною ілюзорністю майстер передав прозорість мережив, ламкість атласу, сивину пудри модної високої перуки. Щоки та вилиці «горять» жаром накладеного косметичного рум'янцю. Обличчя написане сплавленими мазками, невиразними завдяки прозорим висвітленим лесуванням і надають портрету гладко-лаковану поверхню. На темному тлі виграшно поєднуються блакитно-сірі, сріблясто-попелясті та золотаво-бліді тони. Відсторонений поворот голови і люб'язно-завчена посмішка надають особі ввічливого світського виразу. Холодний прямий погляд здається ухильним, що приховує внутрішнє «Я» моделі. Її світлі відкриті очі обдумано потайливі, але з таємничі, як і кращих портретах Ф. З. Рокотова. Ця жінка мимоволі викликає захоплення, як і віртуозна живопис майстра. Портрет тривалий час перебував у власності сімейства Мнішек. У 1908 році в Парижі при розпродажі родових зборів його купила Євфимія Павлівна Носова, яка за народженням належала до знаменитого купецького прізвища Рябушинських. 1917 року, після Лютневої революції, Носова передала всю свою колекцію до Третьяковської галереї на тимчасове зберігання, у тому числі й портрет роботи Д. Г. Левицького.
 |
| "Невідома з трояндою" |
Картина "Невідома з трояндою". Молода пані з привітним обличчям, далеким від гордовитої пихи привілейованих осіб, дивиться на глядача спокійно, як особи з чистою душею. Вона сперлась рукою на парапет і подана художником на тлі пейзажного парку. Стан молодої пані якось дивно посунуто праворуч, що не зустрічається на інших портретах Дмитра Левицького. Художник майстерно прописав розкішну сукню пані, її зачіску, її мережива, ґудзики та стрічки. Але більш всього погляди приковують її обличчя та рожева троянда. 1990 року портрет демонстрували на виставці «Художник і його збірка» в Москві під умовною назвою «Смолянка з трояндою». Картина належала колекціонеру Олександру Давидовичу Копеловичу, котрий давно мешкав за кордонами ще існувавшого тоді СРСР. Враховуючи високу мистецьку вартість полотна, немолодий тоді Копелович передав портрет в подарунок Росії, де колись народився. Портрет почали детально досліджувати. Коли зняли раму, довідались, що полотно колись було зрізане по периметру і зменшене. Саме цьому фігура молодої пані якось дивно посунута праворуч і первісно була розташована по центру картини. Ось чому серед зрізаного опинилась і права рука молодички. Апаратні методи дослідження виявили і підпис Левицького ліворуч з датою, що відразу перевело твір в категорію безумовних оригіналів митця. Менша зрізана смуга ліворуч унесла з собою і першу літеру підпису художника «Л». Але вона збережена, як і саме полотно, досить повно. Дослідники відкинули в назві і слово «смолянка». Паньонка старша за віком від випускниць Смольного інституту шляхетних дівиць, а її зачіска свідчила про другу половину 1780-х років. Зупинились на назві «Невідома з трояндою». Підвищення зацікавленості в творчості Дмитра Левицького відбулося на початку 20 століття, коли діяла виставка в Таврійському палаці і 1902 року вийшла з друку монографія Сергія Дягілєва, присвячена творам Дмитра Левицького. Але в книзі Дягілєва згадок про цікавий портрет «Невідомої з трояндою» не знайшли. Згадка була лише від 1922 року, коли відбулась чергова виставка творів уславленого портретиста, влаштована в Третьяковській галереї. Далі картина зникає з поля зору науковців майже на 70 років. Її шлях лежав за кордон разом з еміграцією родини Копеловичів.
Незважаючи на єдність стилю, створені Левицьким портрети вирізняються індивідуальністю; подиву гідна енергія, що б'є через край, дивовижна сила внутрішньої динаміки, яка все преображає, творячи не зрівняну красу в щедрому наповненні полотна. Такий гімн життю відсутній не лише у безпосередньому оточенні художника, а й у мистецтві Європи, свідченням чого є висока оцінка творчості Д. Левицького великим французьким просвітителем Дені Дідро, портрет якого намалював художник.
Д. Левицький не зупинився на сентименталізмі, але його не задовільнили і холодні доктрини класицизму. Художника насамперед цікавила внутрішня динаміка людини, прихована в ній духовність, що виявилася у виразі обличчя. Якщо класицистична теорія, не така вже тоді й обов'язкова, все-таки скеровувала художника виражати „душевні рухи”, „пристрасті”, - то Левицький усе свідоме творче життя захоплювався людиною.
ЗАВДАННЯ "Історія однієї картини" Дослідити історію картини Д. Левицького (фото картини+детальний опис картини).
Володимир Лукич народився у Миргороді 4 серпня 1757 року. Тихе і мальовниче містечко, в якому роки юності майбутнього художника пройшли непомітно. У той час місто було центром козацького полку із резиденцією в Сорочинцях. Населення – переважно козаки і козацька старшина, яку прирівнювали до дворянства. До якого прошарку населення відносилась родина Володимира – достеменно не відомо. Проте його батько Лука Боровик і ще двоє його старших синів Василь та Іван розписували ікони в місцевих церквах. Володимир продовжив родинну справу та зайнявся церковним розписом. Його ранні роботи – яскравий приклад українського бароко.
Одного дня доля круто змінила життя Боровиковського. Художник був близьким другом Василя Капніста, очільника дворянства Миргородщини. І за його проханням Володимир розписав два панно для оздоблення палацу, в якому мала зупинитися імператриця Катерина II (у 1787 році вона здійснила подорож через Україну в Крим). Тож на одному з полотен була зображена цариця, яка роз’яснювала свій наказ грецьким мудрецям, а на іншому – написаний Петро І в образі орача і Катерина ІІ – сіяльниця. Імператрицю, яка була поціновувачкою мистецтва, роботи майстра неабияк вразили. Зустрівшись із Володимиром, вона йому наполегливо радила їхати до Петербурга в Академію мистецтв. Це був майже наказ і не підкоритися йому – означало згубити свій талант. Адже всім було відомо, що відмова від царської “милості” то згуба всього життя. У 1788 році Володимир Боровиковський їде до Петербурга. Там розпочинається новий період плідної праці, яка поставить його ім’я поряд із найвидатнішими тогочасними портретистами.
Але двері Академії мистецтв виявилися зачиненими для майстра. Йому 31, для академії він застарий. Перші вісім років прожив Володимир Боровиковський у будинку Миколи Львова, одного з найяскравіших і різнобічних представників Просвітництва. Завдяки йому художник опинився у колі мистецької богеми. Приватним вчителем Боровиковського став відомий австрійський професор портретного живопису, майстер парадного портрету Йоганн Баптист Лампі. Згодом, ще одним наставником став вчений Імператорської Академії мистецтв Дмитро Левицький. Ще один життєвий поворот – і художник пише у 1794 році портрет імператриці у Царському селі. Робота виявилася незвичайною, камерною і ліричною. Пізніше, коли Пушкін писатиме “Капітанську дочку”, словесно зобразить Катерину саме такою, як написав її Володимир Лукич. Вже за рік Боровиковський отримає звання академіка.
У 1798 році Йоганн Лампі покинув назавжди Петербург і повернувся до Відня, свою ж майстерню він подарував Володимиру. В ній художник прожив усе своє життя. Його запаморочлива слава була яскравою, але недовгою. У 1802 році він став радником Академії мистецтв. Замовлення на портрети сипалися звідусюди, він писав великих князівен, дочок Павла І, його дружину Марію Федорівну, самого імператора. Природно, слідом за членами імператорської родини позувати Боровиковському поквапилися придворні високопоставлені особи, серед яких Лопухіни, Гагаріни, Куракіна. І всі як один жадають портрет пензля Боровиковського.
Художник блискуче проявив свою майстерність у різних портретних формах. У його творчому доробку є камерні, парадні портрети, монументальні й інтимні роботи, а ще мініатюри. У цих полотнах простежується зміна тогочасних епох – від класицизму до ампіру. Високо цінувалися його парадні портрети дипломата Олександра Куракіна, таємного радника Дмитра Трощинського, тюркського принца Муртази Кулі-Хана. Тільки за один портрет Куракін заплатив художнику 700 рублів. На той час це були великі гроші: наприклад, професор за рік своєї роботи отримував 2 тисячі рублів.
Не менше цінувалися інтимні жіночі портрети Боровиковського. Це насамперед знаменитий портрет Марії Лопухіної, а також зображення Олени Наришкіної, Катерини Арсеньєвої, Ольги Філіпової, через які художнику вдалося навдивовижу тонко передати невловимий трепет душевного життя жінки. Жіночі інтимні портрети об’єднує ніжне поетичне почуття, ставлення до жінки, як до Музи.
У 1802 році художника запросили до оздоблення Казанського собору в Петербурзі. Дев’ять років віддав митець цій справі. Але постійна заздрість, інтриги призвели до того, що його ім’я та його багатолітній труд несправедливо відсунули на задні лави. За всі старання він отримав лише діамантовий перстень.
В Академії його не любили, все життя вважали чужинцем і ледь не тицяли в обличчя його “малоросским происхождением”, “выскочкой”. А все було спричинено звичайною людською чорною заздрістю. Адже він, самоук, зумів досягти таких висот, що їм, ученим, лише мріялися.
Художник страждав депресіями, зловживав оковитою. Галасу, метушні не любив, через те жив самітником. І хоча у своїх творах він передавав красу жінок, називав їх німфами і музами, у житті їх цурався. Немає жодних свідчень, що у нього хоч колись була кохана чи хоча б коханка. Як він сам писав, його родина – старенька кухарка і п’ять учнів, які жили в його домі. Він любив їх, як рідних дітей.
Але найбільша туга була в його серці за милою Україною, його зеленим Миргородом, сонцем, яке світило так гаряче тільки в рідній стороні, зорями, які по особливому сяяли, а ще полями, ланами. У своїх мріях він щораз повертався до рідного дому. А тоді розплющував очі і бачив сирий, сірий і чужий край. Холодний і вогкий туман, що забирався під одіж і душив із середини. Єдиними гостями в його домі були земляки, які розповідали йому про рідний край і допомагали відволіктись від чужини, підлості та інтриг. Володимир Лукич усім їм намагався допомоги – кому грошима, кому зв’язками, а кому і просто словом.
Та чим більше жив Боровиковський, тим більше він замикався у собі. Спочатку його розрадою була релігія, а потім він захопився містицизмом і вступив до масонської ложі “Помираючий сфінкс”. Але й тут його намагалися просто використати, щоб той малював задарма. А ще в ложі панувала жорстка диктатура. Володимир Боровиковський, розчарувавшись у масонах, шукав відради в інших сектах. На творчість це вплинуло згубно. Його популярність стала розвіюватися, поки він шукав розради, публіка мала інших художників-фаворитів. І хоча до самої смерті він зберіг і легкість руки, і майстерність, та портретів уже не писав.
У 1819 році доля звела його з Катериною Татариновою, яка організувала таємне товариство “Союз братерства”, але й вона мала на меті одне – прибрати до рук майно художника. Розгледівши істинні наміри, Боровиковський покинув “пророків” (так вони звалися) і відгородився від усіх, ставши справжнім відлюдником. Не писав листів, не спілкувався, знову багато пив. Єдиною розрадою стали в той час батьківські гуслі, під які він співав журливих українських пісень, що гріли його закляклу душу.
Помер Володимир Лукич 18 квітня 1825 року нагло, від розриву серця. Йому було 67. Поховали художника тихо і без церемоній.
До речі, статків Володимир Боровиковський не накопичив. Навіть у ті роки, коли гроші до нього йшли легко, так само легко він їх роздавав. Регулярно відправляв посилки родичам у Миргород, а щосуботи роздавав щедру милостиню цілій юрбі бідних, які збиралися біля його квартири. Після смерті у художника знайшли чотири тисячі рублів. Це половина суми, яку в кращі роки заплатили йому за один тільки портрет екзарха Антонія. Таким сумним і непомітним виявився фінал життєвого шляху видатного митця. Російська придворна еліта, яка користувалася послугами Боровиковського, всебічно використала його талант у своїх інтересах, а потім швидко забула майстра. Він не отримав навіть належного увічнення пам’яті по смерті. Натомість, сам увічнив у своїх творах десятки російських вельмож і царських осіб, які охоче замовляли йому свої портрети, та невдячно сприймали його лише як “малоросійського вискочку”.
 |
| "Портрет бургомістра П. Руденка" |
З традиціями українського мистецтва В. Боровиковського пов'язують ікони „Богородиця з дитям”, „Спас”. Належить до їх числа і портрет полтавського бургомістра Павла Руденка.
До Петербурга В. Боровиковський прибув зрілою людиною, з набутим живописним спадком. Тут його малярство вдосконалювалось завдяки знайомству з Д. Левицьким і навчанню в австрійського художника Й.-Б. Лампі, котрий тоді перебував у Петербурзі. Різкі стильові зміни в мистецтві наприкінці 18 ст. Найкраще відповідали творчим особливостям художника, його поетичному сприйняттю внутрішнього світу людини. Набутий в Україні досвід відіграв особливу роль. Малярству він, напевно, навчався у батька. Оскільки воно було професійним заняттям родини Боровиковських. Становлення художника відбувалось в період політичного і соціального загострення. Він поділяв філософські погляди Сковороди.
 |
| "Портрет Марії Лопухіної" |
В. Боровиковський поринув у наступне десятиліття – період свого вищого творчого досягнення, не підозрюючи, що став вершиною у мистецтві російського сентименталізму. Сентименталізм продовжував просвітительські ідеї, згодом їх передав романтизмові. Сентименталізм сприяв виявленню його щирих почуттів, пошани і теплого ставлення до простих людей, прямуючи за передовою думкою до визнання активної ролі народу в суспільному розвитку.
 |
| "Портрет Віри Арсеньєвої" |
Значні зміни відбулися у першій чверті 19 ст. Декларативні заклики до героїзму та патріотизму зіткнулися з військовими реаліями – війною 1812 р. З'явились нові стимули для відродження і зміцнення класицизму.
 |
| "Портрет Д. Трощинського" |
В. Боровиковський не відвідав Україну за ті понад 30 років, прожитих у Петербурзі, але нічого не забув і не змінився, залишаючись зі своїми характером, уподобаннями, звичками, способом мислення людини, вихованої ще в родині, у рідному Миргороді.
ЗАВДАННЯ "Історія однієї картини" Дослідити історію картини В.Боровиковського (фото картини+детальний опис картини).
| Елла Даниліна |
Коментарі
Дописати коментар